Християнська ідентичність українського народу

16 червня 2016
(0 votes)

Показано історичні та етнокультурні аспекти християнської ідентичності українського народу.

З Біблійних позицій проаналізовано позитивні та негативні риси української ментальності.

Сучасна наука довела, що кожний народ має свій характер, свою ментальність, які впливають на його історію, на долю самого народу й кожного його представника. Ментальність народу проявляє себе в народній культурі, ядро якої становить духовність.

Осмислити складну проблему становлення духовності народу можна за умови ознайомлення з його духовно-культурною спадщиною. Культура вважається визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (мові, традиційному укладі життя і праці, системі духовних, етичних й естетичних цінностей) знаходиться «генетичний код» етносу.

Перші спроби визначити риси національного характеру були зроблені ще Геродотом, Ксенофонтом, Платоном, Аристотелем і Страбоном, які намагалися виявити різницю між народами та ідентифікувати особливості рис їх характеру. Згодом учені пов’язували національний характер із історичною долею народів, його світоглядом, культурними пам’ятками тощо. Під «національним характером» почали розуміти або притаманний представникам конкретної нації набір основних особистісних рис, узагальнення поширеного соціально-психологічного типу чи культурно-історичної цілісності на певному етапі розвитку, або систему уявлень, вірувань та цінностей, що існують в етносі.

Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу вже від початку утворення Київської Руси. Процес формування українського етносу прискорився у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості Київської держави поглибились етнокультурні відмінності між Північно-Східною Руссю (Московією) та Південно-Західною Руссю (Україною). Перша ж згадка про Україну міститься в Іпатіївському літописі і датується 1187 роком [2].

Величезну та ключову роль у формуванні характеру і ментальності русько-українського народу зіграло християнство, в яке офіційно була хрещена Київська Русь за часів великого князя Володимира у 988 році після Різдва Христового. При чому, як свідчать літописці, населення Києва і південно-руських (сучасних українських) земель прийняло християнську віру без спротиву, на відміну від північних регіонів Руської держави – в Новгороді, Ростові [3].

Прийняття Руссю християнства сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом активно розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Почали відкриватися школи, в яких вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали знання про поетику, а також з географії, історії. Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етичних питань на Русі стала Біблія, особливо Новий Завіт. Іншим важливим джерелом древньоруської філософсько-літературної думки були твори «Отців церкви», матеріали перших Вселенських соборів, а також церковно-богословські та літописні твори вітчизняних авторів, таких як митрополит Іларіон, ігумен Никон, чернець Нестор, ігумен Мойсей та ін.

Християнство внесло докорінні зміни у світогляд людей. Якщо в основі язичницьких політеїстичних вірувань стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнська віра в Єдиного Бога Творця плекала надію на спасіння, давала почуття захоплення навколишнім світом. Як наслідок, християнство вплинуло на формування різних сторін української ментальності та культури – на світогляд, духовно-етичні цінності, мову, працю, побут, звичаї, традиції, мистецтво, творчість. Язичництво було витіснене з багатьох сфер життя українців. Так, наприклад, колядки і щедрівки, які древні слов’яни співали у язичницькі свята на честь різних божеств, наповнилися новим змістом – їх стали приурочувати до Різдва Христового [4].

Вплив Христової віри на становлення національної української свідомості продовжується і дотепер…

Вивчення проблеми національного характеру набуло особливої актуальності в умовах розбудови духовного фундаменту українського суспільства. У зв’язку з цим слід звернути увагу на праці вітчизняних дослідників (Г. Ващенко, П. Гнатенко, М. Костомаров, О. Кульчицький, В. Липинський, Ю. Липа, І. Мірчук, І. Огієнко, Є. Онацький, О. Потебня, І. Рибчина, М. Сумцова, Б. Цимбалістий, Д. Чижевський, П. Чубинський, П. Феденко, М. Шлемкевич, В. Янів, Я. Ярема й ін.), що спрямовані на поглиблене вивчення особливостей українського національного характеру.

Так, згідно з дослідженнями основними рисами, якими характеризуються етнічні українці, є:

  • щирість, відкритість, мужність, сентиментальність, висока чуттєвість, емоційність, схильність до рефлексії. Предметний світ для українця стає цікавим тоді, коли є нагода для інтенсивних переживань;
  • швидке інтуїтивне сприйняття сутності складних природних та соціальних явищ, розвинена уява, мрійливість, допитливість, інтровертивність, тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ,
  • споглядність. Українцям властиві релігійність, прагнення до духовного життя, прагнення до чогось ідеального, бажання порозмірковувати над сутністю речей;
  • гостинність, душевна теплота, доброзичливість, чуйність, м’якість, любов до дітей, милосердя до хворих;
  • любов до сім'ї; сім'я є найкращим середовищем для збереження душі народу, вона з молоком матері передає дитині «народні гени». Батьки – носії певних норм, традицій культури. А саме у дитинстві на підсвідомості закладаються основи національної ментальності;
  • шанування жінки, матері, шанобливе ставлення до батьків (до них навіть звертались на «Ви»). Батько – незаперечний авторитет у сім'ї. На основі цього ставлення виховувалась така якість, як послух – важлива моральна риса у вихованні;
  • повага до старших людей як близьких, так і чужих;
  • активні прояви національних почуттів, патріотизм, волелюбність, відчуття господаря, працьовитість, повага до власності;
  • уповільненість, зваженість, консерватизм, універсальність, відсутність агресії, терплячість і толерантність;
  • любов до природи, музичність, співучість, поетичність, ліричне сприйняття життя, прагнення отримати освіту, здоровий оптимізм, м’який гумор;
  • поєднання індивідуалізму, характерного для західної ментальної орієнтації, і східної вразливості, колективізму, бурхливої реакції на соціальну несправедливість, частково перемішаної з наївною вірою в сильного правителя, «царя-батюшку».

При цьому чільне місце в житті української нації завжди посідала релігія, а тому релігійність є однією з домінуючих рис українського національного характеру. Із релігією українці завжди пов’язували бажання жити «по совісті», шукали у ній внутрішню опору й надію.

З усього вищезазначеного неозброєним оком видно наскільки традиційний український менталітет близький до християнського, новозавітного способу мислення та життя. Можна стверджувати, що справжні українці – це просто природжені християни. Християнський світогляд, християнська етика та християнська культура відгукуються у серці українця як його рідні…

Однак, слід зауважити, що в ході складних історичних соціально-політичних процесів, а саме під час перебування українських земель під Монголо-татарським ігом, у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Румунії, Чехословаччини, а особливо в умовах Радянського режиму позитивні риси українського національного характеру піддалися суттєвій деформації.

Як негативні риси, що стали проявлятися в українській ментальності, можна визначити такі:

  • постійне прагнення покласти провину за свої численні біди на когось іншого, примирення з негативними явищами;
  • загальна аполітичність, прагнення уникнути особистої відповідальності за стан громадських справ – «моя хата з краю, нічого не знаю»;
  • відсутність почуття національної єдності, анархічність;
  • нездоровий скепсис населення стосовно власної еліти, як продажного та аморального прошарку суспільства;
  • відсутність волі до покращення долі власними силами («рідна партія за все подбає»);
  • показна працелюбність (аби керівництво нас помітило, а робота якось зробиться»), амбіційність («знай наших»);
  • патерналізм («він за це гроші получає, тому хай подбає за всіх нас»);
  • безпорадність («все рівно хтось прийде та зробить, а моє діло маленьке»).

Ще однією, з позицій християнства вкрай серйозною проблемою є залишки в українській свідомості язичництва, що проявляє себе у всіляких забобонах, язичницьких обрядах і звичаях, так званому двовір’ї (змішуванні християнства та язичництва), потягу до ідолопоклонства, містики, магії, окультизму.

Аналізуючи все вищезазначене з Біблійних позицій, можна говорити про те, що українському характерові притаманні дві основні групи рис:

перша група – це позитивні риси, що відповідають принципам християнської та загальнолюдської моралі і що сформувалися, передусім, під впливом християнства;

друга група – це негативні риси, що сформувались під впливом язичництва та «духу цього світу», який діяв в національній історії Руси-України.

Слава Богові, що позитивна, а по суті християнська складова в характері українця значно переважає! Однак, не слід на цьому заспокоюватися. Християнські риси необхідно і надалі зберігати, культивувати, передавати по спадку та розвивати в національній свідомості і культурі пересічного, а особливо молодого українця. А від негативних і деструктивних якостей слід цілеспрямовано та рішуче позбавлятися. Саме про це говорив апостол Павло, коли закликав віруючих християн перемагати плотську гріховність (недоліки характеру, моральні вади) силою відродженого духу й оновленого розуму, тобто трансформованою Христом ментальністю. «Але ви не так пізнали Христа, тому що ви чули про Нього і були навчені в Нім, – бо істина в Ісусі, – щоб ви відкинули попередній спосіб життя старої людини, яка зітліває в звабливих пожадливостях, а обновилися духом розуму вашого, та зодягнулися в нову людину, створену за подобою Божою, в справедливості та святості істини» (Еф.4:20–24) [1].

Згідно Святого Письма – Біблії Бог створив усі народи, всі національності і всі етнічні групи для слави Своєї. «Хваліть Господа, всі народи, прославляйте Його, всі племена» (Пс.116:1) [1]. В кожному етносі є своя унікальна сукупність чеснот і талантів, що покликані являти та прославляти Премудрість і Велич Бога Творця Вседержителя.

Український народ щедро обдарований Богом як духовними, інтелектуально-творчими, фізичними, так і природними скарбами (чого варті тільки чарівні українські співочі голоси, врода українських жінок, майстерність українських митців, багатство українського чорнозему, краса українських краєвидів і т.д.). Однак, українці отримали все це не тільки для своїх потреб, не для задоволення власної пихи і амбіцій, а для служіння Богові та іншим людям. А кому багато дано, з того більше спитається потім (Лк.12:48) [1].

У Христі Ісусі всім народам, які були язичниками, в тому числі й українському народові була протягнута рука Божої милості і спасіння від грядущого на людський світ гніву. «І нехай буде відомо вам, що… спасіння Боже послане язичникам…» (Дiї.28:28) [1].

Тому українська нація створена і покликана бути спасенною, бути з Богом, бути християнською – християнською не тільки по назві, а християнською по суті та образу життя. Євангельські цінності поправу повинні зайняти свої місця в людських серцях, в думках, на устах та у всіх сферах українського суспільного життя – у сім’ях, церковних громадах, на підприємствах, у магазинах, громадських місцях, закладах освіти і культури, лікувальних установах, військових частинах, органах влади, політичних і бізнесових структурах. Український народ беззаперечно покликаний служити своїми талантами справі проповідування Євангелія Ісуса Христа та утвердження Царства Божого на землі – це його головна місія, що також підтверджується особливим геополітичним розташуванням України.

Давайте ж молитися, щоби Господь допоміг нам гідно виконати нашу національну духовно-історичну місію для слави Триєдиного Бога, Христової Церкви та для слави українського народу. Бо сказано Богом – «Я прославлю тих, що прославляють Мене» (1-Сам.2:30) [1].

Література

  1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2004. – 1416 с.
  2. День інформації «Глибоке коріння України» (до 825-річчя з часу першої літописної згадки назви «Україна» / Центр. б-ка ім. Т.Г. Шевченка для дітей м. Києва; авт.-уклад. Н.А. Жуковська. – К., 2012. – 15 с.
  3. Релігієзнавство: підручник / В.І. Лубський, В.І. Теремко, М.В. Лубська. – 2-ге вид., доповн. – К.: Академвидав, 2008. – 464 с.
  4. Українське народознавство / Г.С. Лозко. – Вид. 5-те зі змінами та доповн. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с.
1672 K2_VIEWS
п. Сергій Убогов

Старший пастор церкви «Найсвятіша Святиня», засновник і директор Громадської організації «Інститут здоров’я та якості життя «ДоброЛік», член Громадської ради при Міністерстві охорони здоров’я України.

Богослужіння проходять:

Розклад служінь:

  • Понеділок: 18:30 | Богослівські читання
  • Середа: 11:00, 18:00 | молитва
  • Неділя: 11:00-13:00 | недільне служіння

Служіння проходять за адресою:

  • м. Київ, вул. Січових Cтрільців (Артема), 1/5, Будинок Художника
  • Тел.: (050) 38 777 19 | (044) 331 69 51
  • Email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Підтримати служіння

We use cookies to improve our website. By continuing to use this website, you are giving consent to cookies being used. More details…